Турботи тільки про хворих. Чому?
Матвєєв В.М., лікар-терапевт, член національної спілки журналістів України
Крот В. І., головний лікар
Апшай В.І., заступник головного лікаря по медичній частині
Чекрій В. А., районний терапевт
Черкаська центральна районна лікарня
Медична реабілітація на міжнародному рівні знайшла своє втілення в понад 40 програмах, розроблених в рамках Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ).
Україна не стоїть осторонь. В державі не один рік функціонують програми боротьби та відновлювального лікування хворих на туберкульоз, серцево-судинні хвороби та тих, хто був прооперований з приводу патології серця,
онкологічних захворювань, найрізноманітніших тяжких травматичних ушкоджень.
Одночасно слід вважати, що безмежно гуманнішими могли б бути ті спрямування суспільства,
держави, наукової думки та практики, які переслідували б мету збереження природного здоров'я людини, здорового довкілля та подовження продуктивного життя людини переважно без хвороб та випадковостей. На превеликий жаль, такі заходи ще не знайшли дійового прагнення як в державних програмах, так і на рівні ВООЗ.
Як в колишньому Радянському Союзі, в Україні до сьогодення широко культивується
диспансерний облік та нагляд за відповідними групами хворіючих. Окремо виділено групи ризику. Відносно ж частки населення, що не звертається за медичною допомогою, не часто хворіє або не хворіє, - такий контингент залишався і залишається без відповідної уваги. Іншими словами - «максимум» уваги не здоровим (чи умовно здоровим), а тільки тим, хто вже «поламався» або починає «ламатись».
Науково доведено, що спроможність до продуктивної праці незаперечно ефективніша у фізично та психічно здорової людини.
До прикладу, нежить, терпимий головний біль і біль в хребті неминуче призводять до втрати
необхідної виробничої активності. Аналогічні наслідки і у випадках хронічних хвороб шлунка, печінки, жовчного міхура, суглобів. Такі хвороби не завжди є приводом для звернення до лікаря, але це не означає, що виробнича активність і спроможність до праці у таких людей на бажаному рівні.
Одночасно доцільно взяти до уваги і психологічний стан таких хворих. Думки та увага поза бажанням обов'язково концентруються на розладах та негараздах органів та систем, а відтак - про яку продуктивність праці можна вести мову?
Подібних прикладів можна приводити безліч, але що з них? Людина ще не дійшла до стану «кондиції», тобто хвороби, та ще не втратила працездатність. Вона інформаційно ще нe налаштована на оздоровлення, і суспільство сприймає її як таку, що ще не хворіє.
Дивно. Чому? Суспільству, як і державні, потрібні хворі?
За показником кількості хворих стоїть переважна більшість планових завдань та Програм
«боротьби» на грунті сформованої концепції лікування. На тій же основі базується медична наука та практика, психологія суспільства. За приклад можна взяти будь яку з Державних медичних Програм. Всі вони, без винятку, налаштовані на «боротьбу» з хворобами.
Що ж закладено в основу такої боротьби?
Для ілюстрації візьмемо Державну програму «Онкологія» на 2002-2006 роки. Вона затверджена Постановою КМУ від 29.03.2002 року № 392 з такою передмовою: «З метою підвищення ефективності профілактики захворювань, забезпечення раннього
виявлення (що це означає, залишається тільки здогадуватись) та лікування онкологічних хворих (слід вважати, що йдеться про раннє виявлення вже хворих), поліпшення їх життя (яким чином?)...». Далі, як завжди, за стандартом викладено загальні положення, які зобов'язують відповідні міністерства виконати Програму. Що ж до самої Програми, в загальній частині звертається увага (слід вважати - майбутніх її втілювачів у практику), що в
2000 році в Україні було зареєстровано 156,6 тисяч первинних онкологічних хворих, що за прогнозними оцінками їх загальна кількість становитиме до 2010 р. - 180 тисяч, до 2020р. - понад 200 тисяч осіб. Як і слід сподіватись, це результати профілактики.
А тепер, що ж конкретно пропонується виконавцям програми. На наш погляд, не зовсім доречно профілактичні заходи (концепції профілактичної медицини, крім назви - Міністерства охорони здоров'я - ще не створено) покладати на лікувальників.
В заходах щодо виконання Програми в першому розділі, як і слід бути, увага спрямовується на первинну профілактику онкологічної патології, та зокрема - створити кадастр канцерогенонебезпечних підприємств, технологічних процесів та видів діяльності
людини, які приводять до забруднення довкілля канцерогенними речовинами (все докорінно зрозуміло і конкретно?!). Як відомо, в Україні профілактичних підрозділів ще не існує. Слідуючі пункти слід вважати ще конкретнішими за побажаннями:
- здійснювати постійний контроль за надходженням канцерогенів та мутагенів у навколишнє середовище згідно з державними гігієнічними нормативами (що це таке в плані інформації для суспільства? Можливо, пластикові пляшки, посуд, консерванти та барвники в продуктах, напої типу «Кока - кола» ...);
- здійснювати постійний моніторинг вмісту радіонуклідів у питній воді, продуктах харчування,
будівельних матеріалах тощо (і що далі?).
Як бачимо, нічого конкретного та обов'язкового і відповідального. Здійснювати - ще не означає обов'язково виконати, поінформувати та усунути (як і яким методом?) в разі наявності (в який термін, якими силами та засобами?).
Все точнісінько так, як було за «добрих» радянських часів та за звичним принципом «підсилити, здійснювати, покращити, довести», і тому подібні гасла та побажання.
У розділі вторинної профілактики, як і в попередньому, - запровадити систему заходів щодо виявлення серед населення хворих (зверніть увагу - хворих, тобто вже «поламаних») на онкопатологію, а не тих, яких вже слід вважати потенційно
ризикованими. Оздоровлення таких осіб як психологічно, так і практично не завжди результативне, як і диспансерний нагляд за ними (але хто це може зробити за наявності тютюнопаління, алкоголізації молоді?).
Цікаво б мати статистичні показники відносно стану виконання Закону про заборону тютюнопаління в громадських місцях на автозупинках, в кабінетах та в інших місцях, де обов'язково тебе «обкурять» димом цигарок.
Всі «заходи», що визначені далі, теж у звичному та дуже прийнятному чиновницькому стилі, тобто нічого і ні для кого конкретно.
Дехто може зауважити, що то, як відомо, державний загальний напрямок, а більш детальною слід мати обласні та місцеві програми. Що ж, мабуть, так і повинно бути.
Для ілюстрації можна звернутися до витягу з діючої програми вже обласного значення від 22.08.2002 року № 338 за розпорядженням голови облдержадміністрації і поіменованого як заходи щодо виконання в області Державної програми «Онкологія» на 2002-2006 роки, яка за змістом майже повністю повторює Державну.
Хотілось би відзначити, що навіть на найвищому державному рівні, в Верховній Раді, такі проблеми, як попередження захворювань, ще не знаходять місця.
Знову для прикладу беремо проблему онкології, як такої, що збільшується щорічно
за кількісними показниками. Так, 7 грудня 2006 року відбулося слухання у комітеті Верховної Ради України з питань охорони здоров'я на тему: «Про захист прав онкохворих в Україні (зверніть увагу на онкохворих) виконання Державної програми “Онкологія” 2002-2006рр.». Під час слухань визначено, що онкологічні захворювання є однією з найнебезпечніших і найскладніших медико-біологічних і соціальних проблем та що за останні п'ять років показник
захворюваності, в середньому по Україні, зріс на 5,8%. І далі ухвалюються Рекомендації з врахуванням висновків Верховної Ради України від 20.04.2004 року на тему: «Онкологічні захворювання в Україні. Проблема та шляхи подолання» та наголошується, що більшість попередніх рекомендацій не виконано (не вказується конкретно ким, та чому і яких?) Насамперед це стосується проведення профілактичних заходів (мабуть, таких, які подаються в
Державній, обласних та місцевих програмах). Далі депутати зазначають, що «світова практика боротьби (зверніть увагу - «боротьби») з онкологічними захворюваннями сформувала принципово нові підходи до діагностики та лікування онкологічних хвороб (тобто наслідків), але Україна значно відстає від провідних держав світу у впровадженні сучасних та ефективних методів діагностики та лікування онкологічних хворих. Невже вони були народжені хворими,
чому вони стали хворими? Ось в чому питання. Хто на це дасть відповідь?
В другому розділі Рекомендацій читаємо: Міністру охорони здоров'я України (як це було і за часів СРСР) - забезпечити, звернути увагу при розробці Програми на 2007-2016р. на лікування та діагностику онкозахворювань, але ж нічого такого, що могло б уберегти від захворювання.
А чи під силу таке завдання МОЗ України, коли у всіх державах, як
і в Україні зокрема, йдеться тільки про лікування хвороб (навіть не хворих). В одному з пунктів, спрямованих на роботу МОЗ, вказується на необхідність визначити первинну та вторинну профілактику (силами лікувальників?), послідовність медичної допомоги, психологічну реабілітацію (де, хто та кого?) та повноцінний (що це таке?) диспансерний нагляд за онкологічними хворими. А чому не за тими, хто ще не хворіє? Хто може визначити
перспективу людей, що ще не на диспансерному обліку як хворі?
Далі знову мова тільки про вже хворих: при плануванні науково-дослідних робіт пріоритетною вважати тематику досліджень, спрямовану на вирішення нагальних питань практичної онкології, тобто лікування вже хворих. А хто визначить шляхи пізнання доклінічних проявів можливої патології, ризик захворювання для конкретної людини? Де здобути таку інформацію?
Як і в інших випадках «поломок» людського організму, мова йде і зосереджена увага тільки на лікуванні (ремонті).
Дорога діагностична техніка не спроможна до раннього визначення порушень на клітинному рівні роботи органів і системі, придатна тільки до констатування наявної і вже сформованої патології.
Методики лікування (ремонту), в переважній в своїй більшості спроможні тільки призупинити сформовану патологію, а не відновити нормальні фізіологічні процеси обміну речовин та гомеостазу.
Дуже прикро, що наукова думка не спрямовується на попередження порушень роботи органів та систем людського організму.
Одночасно, слід вважати, настав час до докорінної зміни діяльності всіх засобів масової та спеціальної інформації, зміни організаційної структури управління в медичній галузі.
Слід докорінно змінити програмні завдання та терміново переорієнтувати свідомість науковців, управлінців, медичних працівників та суспільство на профілактику і створити відповідні наукові і практичні підрозділи.
Слід звернути увагу і на те, що неможливо підготовленого
спеціаліста-лікувальника одночасно використовувати і як фахівця з запобіжної медицини.
Настав час мати в медичній галузі не тільки лікувальні підрозділи, а і підрозділи охорони суспільного і особистого здоров'я.
Слід зосередити турботи не лише на проблемах лікування, тобто на турботах про хворих, а і на тому, як зберегти суспільство, вивести його з від'ємних тенденцій відтворення покоління до позитивних показників.
Здоров'я нації - це не тільки і не стільки медична проблема, а переважно державно-суспільна та соціальна проблема.
Отже, першочерговим плановим і ПРОГРАМНИМ завданням слід визнати докорінну переорієнтацію свідомості державних керівників, виробничників, науковців, організаторів охорони здоров'я, юристів, освітян, служителів
культових структур, галузі культури, молодіжних та громадських організацій на турботу не лише про хворих, а в першу чергу про тих, що ще «не хворіє», про здоровий побут, виробничі умови та довкілля, про формування свідомості суспільства не на пріоритетах хворого чи інваліда, а на пріоритетах здоров'я, здоров'я особистого, суспільного, культу фізичної та духовної краси.
www.medicusamicus.com
|
Новости 
